Матерям загиблих солдатів


Полонила серце печаль.
Вона стала, як сива зозуля.
Впала в ніч її темна вуаль,
пролетівши землею, як куля.
Привезли... Цинк на сонці блищав.
І чия у цім горі провина?
Душу вітер у вись підіймав.
Привезли. Привезли її сина.
-Нехай прокляті будуть вони,
-Хай поб'є їх небесна громами.
-До болота цього затягли...
-Сину мій, піднімися до мами.
-Пам'ятаю. Ранок, повістка.
Ти усміхнений в кухні стояв...
Ну, а потім жахлива ця звістка,
що загинув, загинув, пропав...
Розумію - земля наша рідна,
тільки в мене от сина нема.
Може, Боже я щастя не гідна.
Нащо ж я його в світ привела?
І скувалось її ніжне серце,
стало каменем в грудях важким,
ще й душа від неспокою терпне.
Ну чому він помер молодим?
Вона шепнула наостанок:
-Ти чекай, а я прийду...
Сходив день і ніч і ранок.
Так закінчують війну.

Дата: 12.04.2015 01:02 Автор: Людмила Чарнецька-Смічик