Стасу.


Останній день я влітку доживаю.
У зоряне небо свій погляд востаннє спрямлю.
Чи тлію це я, чи моє серце палко догаряє,
Чи то вже я від себе знову тебе відтулю.
Мої палкі бажання знову ти надривно підриваєш,
Моє тепло у зоряних літніх й теплих ночах.
Твої пелюстки-руки ти від мене прибираєш,
Я буду ластівкою, й не бачиш смутку ти в моїх очах.
Коли настане осінь - відлічу я далі?
Не знаю я, чи витримаєш, втримаєш мене.
Чому так соромно мені, неначе танув
Я не у тебе у руках, не у тебе?..
Чому так сердце жалюгідно сжалось?
Коли за літо зміг так сильно я кохать?
Коли емоції мене не полишають, не зосталось
У мене сил на вересень, час відлітать.
На жаль, в каріх очах вже смутку не помітив,
Я розумів, настане осінь й розлуки час.
І птах хотів би знов тепла, але відмітив,
Що менш любові в тих очах, аніж образ.
У горі пташка не змогла злетіти,
Вона заплакала, і крила віддала.
Коли ті карі очі знову зможуть гріти?
Коли повернеться те літо, та весна?
Коли ти мене пригорнув до себе,
В твоїх руках у мене крила відросли.
Але від кого, але тільки не від тебе
Я полечу у небо. Ми разом крила віддали.
І ти віддав своє тепло безжальне,
Тому я зараз відчуваю дикий холод.
І карі очі так дивились на мене, наче востаннє…
Я забуваюся, гублюся я в твоїх очей просторах.
Коли ти небу вже віддав усе тепло душевне,
Залиш хоч трохи для мене фізичного.
І відчуття згасають, як не було б то болісно, але, напевно,
Нема нічого у цьому містичного.
Коли у тебе більш немає місця у душі,
Ти з’їдеш глуздом, будеш плакати й ревіти.
Твоя душа чорніє, порвеш ти всі листи й свої вірші,
Але мене потішив ти весною, зірвав для мене ти весінні квіти,
Та квітень був давно, да вже і серпень норовить скінчитись,
Та обіцяю – якщо ти від себе мене не відтовкнеш,
Я буду твоїм птахом, буду тільки в тебе грітись,
Від болю й жалю, ти пообіцяв, відволікнеш.
В моїх очах тобі не вистачало щастя,
Але що ти робив, щоб знову там побачити його, скажи?
Ти ще раз доказав, що все, що я роблю приносить нам нещастя,
Та не сказав як мені бути, зараз підкажи!
Я твоя ластівка, ти мене знову пригорнув до себе,
Не треба мені більш твоїх брехливих слів.
Ночі з тобою будем зустрічати, та не треба,
Щоб хтось побачив ще світанку нашого рожевих кольорів.
Ховай мене й світанок від усіх прохожих,
Чому же ти так звик своїх птахів на холоді показувати всім?
І не кажи мені ти більше слів тих непригожих,
Які чомусь я слухав, коли казав я «ні».
Чому я не могу збагнути однієї речі,
Бо ти мій бог – релігією ти мені заборонив.
Я кохаю тебе, твої мужні й сильні плечі,
Та від болю й жалю ластівку так й не звільнив.

Дата: 31.08.2015 10:13 Автор: Эктов