Мій монолог


А знаєте, люди, як серце кохає,
Як рветься на волю до миру, добра?
А знаєте, люди, як мрія плекає,
Вирощує крила надії, життя.
А вірите в те, що ці крила окріпнуть,
Cил наберуться злетіти в блакить?
А вірите в те, що це серце невбите
Прорветься із клітки в омріяну мить?
Я вірила й знала, що нація рідна
Обрала собі в світі правильний шлях,
Бо кожен із них - то маленька частинка
Мене: моя радість і віра, мій страх.
Я бачила запал, що кликав до бою,
До бою за правду, хай згине брехня.
Усі патріоти пізнали ту волю,
Ту волю, омріяну в мужніх серцях.
Коли мене гнобили, встали згуртовано,
Пішли на Майдан, і там ринула кров,
Кров, що ніколи не змиється з ворога,
Кров, що умила мій ясний покров.
Потім анексія Криму, війна.
Знаєте, люди, я плачу ночами,
Гірко ридаю, чому саме я,
Я відібрала синів від їх мами.
Та ні, це не я ті затіяла чвари,
Це сатана у подобі людей!
Ті, що загинули – чисті серцями,
Той, що убив їх – не має очей,
Адже уздрів би ту кров, що аж ріками,
Мене омиває щоночі, щодня.
Він хоче, щоб я захлинулася вбивствами,
Втопилась в сльозах, сконала сама.
Він взяв би мене вже убиту, знекровлену,
Зробив би опудало свого смаку.
Та ні, я ще дихаю, вмирати не думаю,
Йому покажу я бажанну мету.
Її він узнає, як стану до бою
Із тими, хто вірний до смерті мені.
Він згине, окроплений чистою кров’ю,
Кров’ю Bкраїнських хоробрих синів!

Дата: 10.12.2015 19:09 Автор: Олексанра Мудрак